Finally, the final version is ready!
Welcome!

https://vimeo.com/121993928

Про казки

А знаєте, казки непросто писати. Їх ще важче розуміти. А от інтерпретувати можна як завгодно.

Ніхто не замислювався, скільки мудрості і водночас жорстокості сконцентровано в казці?
А я задумалася. Вперше це трапилося давно колись, ще в дитинстві, коли до кота я зверталася "вуйку посуньтеся", а на когута казала шандар.

Мені пощастило з батьками. Тато з мамою усіляко сприяли мені і заохочували мою ранню домашню освіту. В результаті я добре читала вже в 4,5 роки. Ну, любила я читати. Найулюбленішими були казки безсмертного Андерсена, але не заяложені "Русалонька" і "Снігова королева". Св. Миколай подарував мені всі казки данського генія, декотрі з яких несправедливо обділені увагою діток.

Бабця часто розповідала мені казки, але в силу того, що була трохи лінива, чи трохи стара, я напам'ять вивчила казку про пана Коцького, оскільки кожного дня її чула. Казочка добра така, і от надихнула мене написати свою. Теж про кота. Тільки вийшов такий театр абсурду в кращих традиціях Беккета, що Кафка би плакав. В чотири з хвостиком  рочки маленька Юля написала казку про самотнього котика, який вибрався в дорогу. Але через те, що його ніхто не любив, він заблудився і сів плакати. Цим казка закінчується, тому що плаче вже юна казкарка. Прикметно і те, що написана казка таким собі "івритом", голосні подекуди-подекуди, а в більшості випадків треба було здогадуватися.

В школі справи з літературою взагалі (не лише з казками) були не дуже плідні. Я потрапила в середовище, де читання вважалося ознакою того, що тобі не пощастило в житті, і ти, замість того, щоб ходити в місцевий клюб або обговорювати всім колективом юного серпентарію хто кому подобається зі старшокласників, сидиш бідолашна і читаєш, читаєш... Anyway, ці кпини і глузування стереотипно налаштованих маленьких людей не переконали мене закинути книжки за кобицю, про що я ні тепер, ні тоді анітрохи не шкодувала.

Наступна спроба творіння (чи то пак витворяння) була вже в 9 класі. Саме тоді я почала казки інтерпретувати. Я переписала казку про Білосніжку та семеро гномів на сучасний манер. І як переписала!!! Можна було б зняти непоганий трилер з "блекджеком і повіями", так би мовити.
Я побачила в цій казці якісь отакі нові смисли, де король не король, а наркодилер, семеро гномів такі собі амбали здоровенні, автарітєти місцевого пошибу, ну і так далі..

А тепер думаю, скільком же дівчаткам ці казки про принцес з білими личками принесли страждань, насаджуючи їм зовсім інші цінності, не ті, які мали б - де добре серце перемагає красу, де краса буває різною, а не лише з білим личком, а в житті нема принців, які прийдуть тебе і врятують, а ти тільки чекай. В житті є звичайні люди і багато чого треба добиватися власними зусиллями. Та і потрапити дівчині в засаду до семи "чувачків", які нелегально добувають самоцвіти (ну ви ж розумієте, що в сучасному світі це була б нафта) - це, на жаль, нехороший приклад лінії поведінки юної леді. Так поводитися негоже, все таки.

Казки - це відповідально. Вони покликані давати маленькій людині згущені архетипні моделі досвіду людства, соціуму, в якому вона житиме. Казки повинні навчати правильним речам, не викривлювати сприйняття, не консервувати інфантильних егоцентричних індивідуумів. А виховувати особистостей, здатних мислити.

Щоб дітки не інтерпретували казок отак, як я:)

Black & White

Отож, у світ випурхнув трейлер короткометражки "Black & White", знятої за моїм однойменним оповіданням.


Класикою жанру уже став сценарій подій, коли автор незадоволений екранізацією своїх творів. Але. Тут все по-іншому. Від цієї роботи я отримала мурашки по шкірі і щемке тепло в сонячному сплетінні. Таке буває тоді, коли тобі щось дуже близьке і всі це бачать оголеним. Таку гаму відчуттів викликають інтимні потаємні речі, виставлені на загальний огляд. І з тим не годен нічого вдіяти :)

Дякую усім, завдяки кому це вдалося зреалізувати.

Трейлер доступний за посиланням нижче:
http://www.blacknwhitemovie.com/

Black & White

  Тут і тільки тут повітря насичене вітаннями і прощаннями, обіцянками любити і пам’ятати завжди. Саме тут чекають і думають про зміни, що скоро відвідають життєвий простір. Сміх, очікування чуда, сльози, проводжання і цілунки, атмосфера непостійності і плинності… Чекають, щоб залишити або знайти…

  Або втекти від тої реальності, що оточує ненависним шарфом рутини і обов’язків, переконуючи себе, що все під контролем, що там, чорт-зна де – все буде по-іншому. Поведінка, стиль життя, люди, життя буде новим… Жити! От чого найбільше хочеться! Насолоджуватися кожним ранком, днем і ніччю. Тому що позаду нема місця мрії, там тільки існувати і годувати себе обіцянками на краще, так і не втіливши нічого в життя, а потім, далеко потім, сидячи з онуками в теплій хаті, помалу перетворювати всі мрії та сподівання в казки, які малеча синхронно перетворюватиме в свої мрії…Так як коротають дні мільйони людей.

  Ні, краще встати на світанку, взяти в сумку документи-гроші-ще якісь цінності і, нікого не розбудивши, набратися рішучості вистрибнути і… опинитися тут, на вокзалі, тримаючи в руках квиток та силу-силенну думок і сумнівів. Схоже на втечу. Так і є. Невідомо, що попереду, з анналів лімфи повільно піднімається адреналін…

  Вона кілька разів відривалася від роздумів: коли входила у якийсь ресторан поблизу випити кави і коли до неї час від часу хтось підсідав, запитуючи дозволу. Ще дві години чекати…

 

  Він зайшов до вокзального ресторану і, замовивши херес, очима шукав вільного місця. Вільних не було і він вирішив підсісти кудись поблизу. Пройшовши кілька кроків, побачив її. Їхні очі зустрілися, вона усміхнулася і жестом відповіла на його жест, що не має нічого проти, якщо він присяде. Він мовчки оцінив свою візаві, розкурюючи сигару і занурився у свої думки, яких, якщо судити з глибини погляду, було немало…Та думки не складалися, не створювали ясної картини, він не міг сконцентруватися, дивлячись на неї, незнайому красуню, подумки лаючи себе за таку слабкість. Проте, хіба він не може дозволити собі просто дивитися? Адже незабаром вони підуть своїми дорогами і… Не хотілося думати ні про що інше…

  …Він плавно підняв повіки вгору, роздягаючи її поглядом. Ніщо не відділяло їх від споглядання одне одного, крім диму, від якого її губи розпливалися в непояснимій посмішці. Не читалося жодного підтексту – вона лише насолоджувалася думками про те, що він на неї дивиться…То піднімаючи, то опускаючи повіки, не до кінця даючи зрозуміти, що це звичайнісіньке гурманське замилування. А їй хотілося виглядати справжнім витвором мистецтва, усією душею бажалося сидіти в найвигіднішій позиції, з найзагадковішою посмішкою, щоб зазвичай неслухняний локон хоча б тепер якось ефектніше сповз на чоло, вишукана розпірка на спідниці лягла по точеній лінії її мармурового силуету. І якби його рука зараз доторкнулася її шиї, з легкістю нащупала б пульс, що б’ється швидше, ніж зазвичай…Якби його очі подивилися прямо в її, він без сумніву помітив би, що вони глибокі як Байкал і холодні як Північний Льодовитий. Але ж ні, погляд його спрямований на її руки – естетичної форми руки, що якось по-особливому тримають чашку з чаєм, поправляють неслухняне волосся і малюють уста кожного ранку. Руки були звабливими, в них була магія кінетики, магія магніту і торку – невловимі ізотопи в повітрі, від яких мружилася спина і марилося перед повіками, хотілося як у вікторіанську лицемірну епоху цілувати їх.

Саме вони мають честь лежати під її тілом, коли вона спить, торкатися її очей, коли вона плаче, губ, коли вона далеко від реальності… Ними вона поправляє своє чорне густе волосся. Шовк її шкіри ніжно, майже невловимо стримує і згладжує гострі кути. А також його пильність – дивитися хотілося все далі.

… Губи…Напівприкриті, чуттєві і повні невимовлених слів. Свідки всіх її таємниць, шепотіння, ключі у бездонну темноту…Гарячі і водночас стримані, ніжні, але стиснуті думками, кольору недостиглої троянди… Він не стримався і уявляв як вона цілує, як відповідає на ласку, чи пронизувала б їх електрика коли б він провів по них пальцем.. Мм. Він зашарівся, та внизу живота стало тепліше від таких думок.

  Він ковтнув ще хересу. Його очі опустилися вниз по шиї, він усміхнувся, помітивши її усмішку і мовчки насолоджувався живописним виглядом її декольте. Вона приваблива. І стала б знахідкою будь-якого художника, котрому вистачило б терпіння спокійно переносити частину її аури на полотно… Усвідомлення радості від вміння роздягати очима по-зрадницьки з’являється на його вологих від вина губах і вона усміхається у відповідь. Вона, напевно, і не підозрює, хоча…

  Дим, наче туман, оповиває її силует, створюючи враження напівтемряви, додаючи до напруженості повітря. І він, прикривши очі, не зовсім розуміє де межа між думками і реальністю. World isn’t enough.

 ….І вересневі вітри за вікном могли б співати нескінченно гірко-солодку симфонію запаленої від випадкової зустрічі іскорки в очах двох, що так легко приймали всі правила гри. Вихором розлетілося б осіннє листя, стелячись яскравим ексклюзивним Каннським килимом перед нею, вкриваючи сирий та неприступний холод бетону вокзального перону…

Він бере її за руку, проводить по своїй шершавій від щетини щоці, цілує по одному її пальці, поки її друга рука тоне в його густому волоссі. Він гарячково, нестримано, хоч і намагається, притуляє її до себе, перехиляючись через стіл, обіймає за плечі, незважаючи на херес, який розливається пурпурною кров’ю по темному дивану. Десь під столом хруснув стакан. А коли його губи малювали мапу її шиї вниз, до венних річок, які течуть вглиб.., в повітрі запахло п’янким купажем плеканого урожаю добре вистояного хересу. Пахощі затуманювали соціальні конвенції і етикетні нормативи, його руки опускалися все нижче..

-         Ваш рахунок, прошу. Вам чогось принести, леді?

-         Ні, дякую. Я вже іду.

…Напевно, вони обоє мовчки благають небеса то зупинити час ще хоча б на півгодини, то, усвідомлюючи нездійсненність і безглуздість благань, можливості коли-небудь і де-небудь зустрітися… Знаючи, що насправді ніколи більше не побачаться…

                                                

ІІІІ період

ОПІВНОЧІ

- Тааа-к, з цією пачкою непотребу ти розібрався. Досить на сьогодні. Хоча, ні.. Ще якісь файли… Десь були, десь.. Є! Ну все, це останнє перед сном.

Александр трохи втомлено, навіть роздратовано перелистував папери з лівої на праву купи – так він відділяв уже зроблене від ще не прочитаного. Букви уже рябіли перед очима і зливалися в суцільні абракадабри.

- Ти забув телефон у ванній, - до кабінету ввійшла струнка граційна постать з чорними хвилями до пліч, недбало віддала мобільник і швидко шмигнула назад.

Він кивнув у відповідь, та не піднімаючи голови продовжував медитувати над документами.

«Алло», - почув він на другому кінці зв’язку – «Я вже майже заснула.. Що ти хотів?».

Приємні вібрації оксамитових голосових зв'язок вправно, майже професійно муркотіли, та Александр і без того знав, що Тоня не спала, а чекала коли він подзвонить.

«Та хотів тобі побажати приємних снів. Після таких справ».

Вона зітхнула. «Я б не проти таки трохи поспати.»

«Ти говорила з братом?»

«Так, все в порядку, він отримав своє і мовчатиме. Але це не розмова по-телефону…»

«Анна вдома. Тому вибач. Я дуже за тобою скучив, але зараз мене більше хвилює чи все йде по плану».

«Я зробила все так як ти просив. Ти ж знаєш мене. Лягай відпочивати, завтра я буду сама – приїжджай коли зможеш»

«Добраніч, солоденька. Я довіряю тобі»

Він відкинувся на спинку крісла і заплющив очі, мружачись на абажурне світло. Далеко в глибині самої середини сиділо самовпевнене почуття задоволення, огорнуте зніяковілістю і природним страхом. Та все ж, задоволення було сильнішим.

Почуття внутрішньої перемоги, встановленої справедливості, як він вважав, було того варте. Немезида стала на його бік. Цього разу виграв він.

Александр ліниво потягнувся до сигарет, відкрив вікно і відкинувшись на спинку фотелю почав пригадувати. Спогади ривками викидали в уяву картинки кінофільму і він наче переживав це все знову, час від часу то посміхаючись, то зціплюючи зуби.

Брат завжди був кращим. У всьому. А в дечому і взагалі найкращим. Проби не було де поставити. Він краще вчився, краще поводився, бездоганно вивчав мови, мав чудові манери, його страшенно любив батько і жінки. І одружився він з чудовою жінкою. Всі любили його і ставили в приклад молодшому: «Рівняйся на Віктора, тобі є багато чому повчитися у нього», «Не будь таким незграбою, тобі давно пора зайнятися якимось спортом, он яка у Віктора постава!»… Його і зараз нудило від тих далеких минулих фраз. Та він все одно здував з них пилюку і нагадував собі, нагадував, щоб не забути і плекати ненависть до Віктора та ґрунт для виправдань своєї помсти.

-         Помста смакує холодною, правда ж?

Александр різко розплющив очі, в яких застиг жах.

-         Ти вважаєш, що заслуговуєш більшого. І що завжди заслуговував, чи не так?

Навпроти сидів високий брюнет у чорному костюмі, з чорними проникливими очима. Він іронічно посміхався, витримуючи паузу, поки Александр прийшов до тями, протираючи кулаками очі, які, здається, йому зраджували.

-         Хто ти такий? Що ти тут робиш? Я.. я зараз викличу поліцію!!!

-         Поліцію? – незваний гість розреготався і потягнувся до сигарет Александра. – Не зовсім у твоєму стилі. Може, самотужки якось пришиєш мене, а?

Александр витирав холодний піт з чола.

-         Тебе впустила Анна?

-         Твоя дружина? Ні. Вона спить. Вона втомлена, виснажена.

-         Тебе найняв хтось?

Незнайомець фиркнув.

-         Маєш так багато ворогів?

-         Чого ти хочеш? – Александр втрачав самовладання.

-         А ти як думаєш? Еее, стоп стоп! Поклади револьвер.

-         Тебе найняв мій брат?  - В голові почали виникати епізоди як брат міг втекти з психлікарні і тепер хоче його вбити. Йому ставало зле.

Брюнет саркастично хмикнув. Шок Александра змінився істеричною апатією.

-         Кому потрібна твоя нікчемна тушка?

-         Тоді хто ти такий і чого ти хочеш?

-         Я – твоя совість, - кинув він у відповідь і зареготав так, що тому аж у вухах задзвеніло. В голові ця фраза почала крутитися частіше і частіше, наростаючи з реготом незнайомця, і Александрові здалося, що йому їде дах.

-         Я поховав тебе ще коли був підлітком. Ха, ти напевно тусуєшся із совістю мого брата, ні?

-         О, мені вже подобається твій настрій. Оговтався нарешті.

-         Давай відверто. Ти хочеш грошей? Чи хочеш мене вбити?

Незнайомець пильно на нього глянув. Александр відвів очі, відчуваючи все ж на собі пронизливий погляд.

-         Хочеш відкупитися від мене?

-         Господи, це якийсь розіграш? Чи ти просто божевільний?

-         Як і ти.

Александр нервово закурив. Якщо брат на волі, то невдовзі тут буде поліція і його посадять. Хоча, малоймовірно, справу закрито і у нього впливові знайомства.

-         Послухай, я не розумію в чому справа. Але хочу, щоб ти пішов. Зникни, будь ласка.

Незнайомець знову залився сміхом.

-         Почекай, почекай. Як швидко тобі набрид мій скромний візит. Навіть нема часу на розмову із власною совістю.

-         Послухай, чоловіче, мене не купиш дешевими розіграшами. Ти вриваєшся до мене додому посеред ночі і робиш з мене ідіота. Для чого тобі це? Якщо хочеш вистрелити – зроби це зараз.

-         Ти сам це зробиш.

Александр взявся за голову.

-         Добре, зроблю. Але давай ти спочатку підеш. А я піду спати. Моя дружина вже заснула, так і не дочекавшись мене.

-         Овва, Александре, ти згадав, що у тебе дружина є… І син, правда ж? Гарненький хлопчик. Ти хоча б пам’ятаєш як його звуть? Ха-ха. А скільки йому років? Пригадуєш? Таке миле янголятко.

-         Замовкни!!! Не смій чіпати мого сина!!!

-         Тихо, тихо. Згадав, що він турботливий тато. А він знає, що татко маму не любить? І дуже регулярно не любить. У всіх сенсах.

Очі Александра налилися кров’ю. Це точно якийсь підступ. Цей тип знає про нього все і прийшов шантажувати його.

-         Замовкни… - процідив він. – Скільки ти хочеш? Скільки коштує мій спокій?

-         Тааак, дуже регулярно не любить. Бідний хлопчик хворіє. Згасає на очах. Поки ти трахаєш свою юристку.

-         Чого ти хочеш від мене????

-         А ти сьогодні міряв може його температуру, ні? Тобі хіба байдуже?

-         Ти мене чуєш?

-         Тобі байдуже на сина. Тобі байдуже і на Анну.

-         Дай мені спокій! Забирайся!!! Іди геть!

Незнайомець був невблаганним і з диявольським реготом продовжував.

-         Ти коли останній раз казочку йому на ніч читав? Хоча б якісь документи йому прочитай, замість колискової. Заповіт сфальсифікований, наприклад. А чого, підійде! Або висновок мед експертизи! Він маленький, не зрозуміє, а ти поєднаєш приємне з корисним, двох зайців одним пострілом! Пах!

Александр закрив очі і обхопивши руками голову, тупився у стіл. Дедалі важче ставало дихати. Він був впевнений, що сходить з розуму.

-         На його могилі прочитаєш… - Александр схопив його за горло та раптом обезсилений впав на підлогу.

-         Якщо не забудеш прийти на похорон.

Александр скрутився в позу ембріона і тихо завив.

За вікном було все ще темно. Розкішне місячне проміння заливало весь південний бік будинку. Александр розплющив очі. Перед ним лежала купа канцелярського непотребу, яку він так і не розгріб. Очевидно, він просто заснув.

Величезний камінь спав з його душі – він просто заснув. Яке щастя! Всі нічні жахи були просто витвором його уяви.

Він встав, закрив вікно. Стрепенувся від холоду і від моторошного вигляду – на підвіконнику лежало мертве пташеня – напевно випало з гнізда зі старого дерева, яке росло над будинком. Нещасне…

Він зайшов до кухні. На годиннику пробило пів на сьому. Чайник швидко закип’ятив воду і чашку наповнив аромат арабіки. Анна напевно ще спить. Він вирішив піти і доспати ранкові солодкі сни біля дружини.

В кімнаті Анни не було. Він пішов по коридору до дитячої. Двері відкриті навстіж, на ліжку біля сина лежала Анна. І тихо схлипувала. Александр підійшов ближче і тілом пройшов мороз – син був мертвим.

Німий крик застиг у грудях. Глупа ніч зустріла його втечу в нікуди.

"сталевий кулак в шовковій рукавичці"

Гуркіт автівок не давав зосередитися на якійсь одній думці, в голові роїлися сонні думки, вчорашні і сьогоднішні. було складно починати робочий день виходячи з дому, так рано. нова робота забирала в нього весь час. все крутилося навколо звітів, переговорів, "добрий день" і пластмасова усмішка колегам, чашка кави на обід, бутерброд, але нічого, все ж налагодиться. ох, знову треба затриматися допізна, та нехай, воно того вартує і проект цікавий. 

                      

  вдома. "смачного". "дякую". "як робота?". "ну як бачиш, знову допізна. що в тебе?". "теж працюю, ти ж знаєш, в школі нелегко, новий колектив..". "ти не бачила моєї запасної флешки?". "вона в тебе на столі. ти куди? ми ж тільки сіли вечеряти..". "вибач, біжу допрацьовувати. не чіпатимеш мене пару годинок, ок? і - я вже з'їв, дякую". 

 

  проект вигорів.урааа!!! все вийшло. дякую-дякую, та це не тільки моя заслуга, звичайно ж, це командна робота. ну добре, я це все координував, звісно. попрацювати в Швейцарії в новій філії? ви жартуєте? звичайно ж радий. від такого не відмовляються. як дообрее..

 

3 роки потому.

 

  "привіт, мурчику. ох, так сумувала.. ти не прийшов минулої ночі. та знаю, знаю, звісно. вона все ще твоя дружина. добре, не нервуйся, зайду пізніше. приїдеш сьогодні? мм.." - струнка і свіжа, вона випурхнула з кабінету, не звертаючи уваги на погляди співробітниць. "заздрять, невдахи". 

 

  вийшов з дому. неприємний осад десь внизу додав кислоти вечору, а сонце котилося заходом на спад. він обійняв сина, дав йому трохи кишенькових, зготував щось нашвидкуруч, сам поїв. начебто все. поблизу тинявся кіт, ледь не потрапив хвостом під туфлі, нервово пирснув і втік. дружину забрали до лікарні. їхати до неї чи повернутися ще в офіс? завтра важлива зустріч, а ще стільки всього треба зробити.. залишки тепла проколювалися крізь залізні лати рішучості. "сталевий кулак в шовковій рукавичці". це так важливо в роботі, так допомагає завжди. він ще не програвав за останні роки. жодного невдалого контракту. він був цілком задоволений життям. "у тебе найкраща дружина в місті" - "ну звичайно, це ж моя дружина". "твій малий весь у тебе, росте достойна заміна.." - і він посміхався, він пишався своєю сімєю, вкладав стільки зусиль, старань, вони мають все що хочуть - і навіть більше. у нього була маленька інтрижка з асистенткою-референтом, ну.. статусна річ, як сказав хтось із його знайомих - "ти ще огого..". 

  а тепер дружина в лікарні. "ну чого ти себе накручуєш, ідіоте? вона ж сказала, що нічого страшного і почувається добре, просто обстежиться і ввечері буде вдома. можна їхати в офіс, справ дуже багато.. а потім. потім додому.." до коханки їхати сьогодні нема настрою.

 

 

в лікарні пахло хворобами, ліками і все таки більше хворобами. сморід відчаю. де цей головний лікар? він заплатить скільки завгодно цьому хабарнику. хай тільки дружина буде знову здоровою, а він зможе повернутися до роботи. 

 

"як вона?"

"перепрошую, але до неї не можна"

"ви знаєте, хто я?"

"до хворої не можна"

"чорт візьми, я її чоловік! і якщо ви не впустите мене до неї, то більше тут не 

працюватимете!!!"

він грубо штовхнув медсестру і увірвався до палати. те, що він побачив, на мить позбавило його дару мови. вона лежала. просто лежала і дивилася в стелю. не відповідала на жодне слово, просто лежала і дивилася на білу як смерть, бліду як і її обличчя стелю. 

 

він взяв її за руку. рука була майже холодна, пульс ледве було чутно. куди поділася усміхнена, життєрадісна кохана, яка була його радістю кожного дня? добре, не кожного. совість іронічно посміхалася і била по писку. 

 

"пане лікарю, що з нею? що з моєю дружиною?"

"знаєте, здається, ваша дружина більше не хоче жити."

"що за маячня? ви не знаєте моєї дружини. вона завжди так любила життя.."

"вибачте мені мою неделікатність..як часто ви обіймаєте її? чи кажете ви їй що кохаєте її, що вона вам потрібна?"

це було занадто.

"та що ви собі дозволяєте??? як ви зі мною розмовляєте?"

лікар поспішно відкланявся, сказав, що дуже шкода, але має обхід.

 

 

він стояв надворі, курив і думав. думав. що ж із його дружиною не так? він подзвонив у приватну клініку, завтра її госпіталізують, а там кілька днів і все буде нормально. можливо, їй варто кудись поїхати на море. Італія саме те що треба, середземноморське повітря піде їй на користь. робота, робота, вона втомлюється. так, зараз в офіс. а завтра прийде до неї в лікарню, принесе квіти, все налагодиться..